Язык, що ріже вуха

однозначно не погоджуся!!! переважна частина населення України розмовляє суржиком, яким не наважиться жоден письменник написати твора!!! а коли нам трапляються такі ляпи на шпальтах газет, ми їх висміюємо! тому, що не кажіть, але має бути певний шаблон відповідно до загальноприйнятих правил правопису!

Люди розмовляють діалектами. Буковинський, покутянський, гуцульський, подільський, поліський… Але мова — одна! Слово — одне!
За такими нововведеннями маємо вживати замість «Ейнштейна» «Айнштайна», «Фрейда» «Фройда», «Хельсінкі» «Гельсінкі», тобто так, як воно має звучати.
Ці нововведення для підтягування сучасної української мови до адекватного відображення іншомовних слів.
Але всі мають пам'ятати — ідеалу не існує!

Та чого Америку? Ні, лише мис Доброї Надії))
«Те, що маємо зараз — це не наслідок природного розвитку мови» — так, розумію… шкода, але думаю, све ще є час все виправити.
"«Навіщо морочити людей, які й теперішню українську заледве знають?», — запитаєте ви" — ні, не спитаю, бо вважаю, що людині варто знати хоча б 1 мову досконало. Інакше як їй висловлювати свої думки? Інакше її ніхто не розумітиме.
Причому під досконалим знанням я маю на увазі як усне мовлення, так і письмове.

ви самі собі суперечите! погляньте на ваші приклади: ми кажемо «маТематика», а не «маФематика»! то чому ми повинні казати «еФір» за мість «еТеру»?????

Це мова і Михайла Грушевського, зокрема. Який негатив у поліваріантності мови? Зокрема, в Норвегії офіційно існує два варіанти норвезької — «народний» та «книжний» (останні розвинувся під впливом шведської в часи унії двох держав) — обидва визнані та мотивовані до вжитку на всіх рівнях.

Це якраз той випадок, коли доречним є вислів: «Все нове — добре забуте старе». Перш ніж означувати невідомі Вам явища «чудасією», а надто «новою», варто було б познайомитися з документами (в найширшому сенсі), що фіксують правопис української мови станом до 1933 року (або й пізніше — на матеріалах діаспори). Тоді Вам стало б зрозуміло, що «инший», «инша», «инше» — загальновживані й відповідні тодішньому правопису (та й, певно, вимові) слова. Враховуючи те, що зміни до правопису, внесені 1933 року, багато в чому спотворили українську мову (див.: Л. Масенко, «Лінгвоцид української мови ХХ ст.»), бажання повернутися ad fontes заледве можна вважати чудасією. Звісно, можна й потрібно дискутувати про доцільність поверення до Харківського правопису за умов, коли й базована на чинному правописі українська мова не всіма сприймається належним чином, але вже точно не доречно спрощувати все до «дивацтва».

Мені легше. Я в рідких випадках дивлюся телевізор.