Героєм не був, але знаю Героїв

Сьогодні бачив загиблих героїв.
Хоч кажуть, герої не вмирають. Не знаю...
Сьогодні дякував живим, обіймав, тиснув їхні руки. Як і тисячі людей, що прийшли вшанувати їх.
Біль це страшно. Смерть — це жахливо. Я бачив Беркут в тридцяти метрах, що брав нас у кільце. І мені було дуже страшно. І бачив такі прекрасні лиця людей серед вогню на Грушевського. Вільних людей. Чи боялися вони? Думаю, дуже. Але робили те, що вважали гідним і у що вірили. Шкода, що за гідність така дорога ціна.
Кілька тисяч українців, що не відступили, що готові були віддати життя і Небесна Сотня, що віддала...
Мене не було серед них в найстрашніші моменти. Але своїм життям і свободою завдячую їм.
Дуже хочу, щоб цією свободою вдалося розпорядитися відповідально, так, щоб тим, хто дивиться на нас з небес не було прикро і соромно. І це не лише задача політиків. Але кожного з нас. І моя.

Сьогодні було різного. Рада Майдану, сповнена тривоги за майбутнє, за неможливість упущення можливості для зміни системи влади в Україні. І змішані почуття від виступу Юлі, і відсутність радості від спалахів феєрверків. Та мій дід розповідав, як раділи завершенню війни під Берліном. І ті кілька тисяч, що обрали стояти на смерть, але знайшли життя теж мають право бути вшанованими.

Але що буде завтра — наша відповідальність і турбота.