Простір свободи і слово (в підтримку ТВі)
Простір свободи і слово
«…Раздвинутый мир должен где-то сужаться и тут, тут конец перспективы»
И. Бродский, Конец прекрасной эпохи
Свобода — як повітря. Її наявність не відчутна. І не поцінована.
Свобода – це й «простір для духу». Цей напис на стіні, біля будинку, в якому жив Юра Шевчук у Санкт-Петербурзі, назавжди врізався в пам’ять. І «продати душу дияволу» defacto означає віддати свою свободу…
Свобода тримається на власній відповідальності. Кожен вибір – особистий. Хороший вибір – розширює простір можливостей, поганий – звужує, як шагреневу шкіру. І той, хто захоче заволодіти нашою свободою та власністю, спершу запропонує позбутися відповідальності, позбавивши «нестерпної свободи» (Великий Інквізитор) чи «химери совісті» (Гітлер).
Коли в Польщі нацисти публічно страчували полонених, то затикали їм роти кляпами з гіпсом, щоб позбавити можливості вигукнути слова обурення і свободи[1] (Камю, с. 140)
Дуже не хочу, щоб модусом нашого буття стали строфи «Мы живём под собою не чуя страны. Наши речи за десять шагов не слышны…», написаніОсипомМандельштамом в 1933році, за які він дорого поплатився. Поета, за словами мого друга, Вадима Івановича Туманова, з відома адміністрації втопили в нужнику зсучені. Це сталось в пересилочному таборі 3-10 біля Владивостоку у 1938 році. Останній вірш, що зберігся: «Душный барак. Жирные вши».
Задушлива атмосфера несвободи вигідна паразитам, як вигідно їм тримати нас в просторі, де перекрити доступ свіжого повітря простіше.
Спочатку було слово. І правдиве слово – найсильніша сила проти тиранів в руках громадян. Сьогодні нас позбавляють простору свободи, в якому слово має вищу від дубинки охоронця силу, вводячи закони про наклепи, позбавляючи канали частот, залякуючи і вбиваючи журналістів. З нашої мовчазної згоди.
Хочу поділитися з Вами віршем А. Галича, якого мене навчив мій батько про фразу, якої зажди вчив дід.
Мы давно называемся взрослыми
И не платим мальчишеству дань
И за кладом на сказочном острове
Не стремимся мы в дальнюю даль
Ни в пустыню, ни к полюсу холода,
Ни на катере… к этакой матери.
Но поскольку молчание — золото.
То и мы, безусловно, старатели.
Промолчи — попадешь в богачи!
Промолчи, промолчи, промолчи!
И не веря ни сердцу, ни разуму,
Для надежности спрятав глаза,
Сколько раз мы молчали по-разному,
Но не против, конечно, а за!
Где теперь крикуны и печальники?
Отшумели и сгинули смолоду...
А молчальники вышли в начальники.
Потому что молчание — золото.
Промолчи — попадешь в первачи!
Промолчи, промолчи, промолчи!
И теперь, когда стали мы первыми,
Нас заела речей маята.
Но под всеми словесными перлами
Проступает пятном немота.
Пусть другие кричат от отчаянья,
От обиды, от боли, от голода!
Мы-то знаем — доходней молчание,
Потому что молчание — золото!
Вот как просто попасть в богачи,
Вот как просто попасть в первачи,
Вот как просто попасть — в палачи:
Промолчи, промолчи, промолчи!
Тепер вже я чекаю на сина. І відчуваю відповідальність перед ним. Не хочу, щоб надто дорого платив він за свою свободу, яка дісталася моєму поколінню задарма і яку ми поступово втрачаємо.
Дивлюсь на те, як збігають години до закриття каналу ТВі. Не зараз, так пізніше.
Я не сподіваюсь, що його врятує хтось крім мене (тому надіслав 25$) і Вас. Це моя відповідальність, і Ваша, що б Ви не вирішили.
Тому, друзі, , щоб світло в цій студії не погасло назавжди, а наш простір свободи не зійшовся в точку.
[1] Кёстлер А., Камю А. Размышление о смертной казни. М., 2003, с. 137-196.С. 140
«…Раздвинутый мир должен где-то сужаться и тут, тут конец перспективы»
И. Бродский, Конец прекрасной эпохи
Свобода — як повітря. Її наявність не відчутна. І не поцінована.
Свобода – це й «простір для духу». Цей напис на стіні, біля будинку, в якому жив Юра Шевчук у Санкт-Петербурзі, назавжди врізався в пам’ять. І «продати душу дияволу» defacto означає віддати свою свободу…
Свобода тримається на власній відповідальності. Кожен вибір – особистий. Хороший вибір – розширює простір можливостей, поганий – звужує, як шагреневу шкіру. І той, хто захоче заволодіти нашою свободою та власністю, спершу запропонує позбутися відповідальності, позбавивши «нестерпної свободи» (Великий Інквізитор) чи «химери совісті» (Гітлер).
Коли в Польщі нацисти публічно страчували полонених, то затикали їм роти кляпами з гіпсом, щоб позбавити можливості вигукнути слова обурення і свободи[1] (Камю, с. 140)
Дуже не хочу, щоб модусом нашого буття стали строфи «Мы живём под собою не чуя страны. Наши речи за десять шагов не слышны…», написаніОсипомМандельштамом в 1933році, за які він дорого поплатився. Поета, за словами мого друга, Вадима Івановича Туманова, з відома адміністрації втопили в нужнику зсучені. Це сталось в пересилочному таборі 3-10 біля Владивостоку у 1938 році. Останній вірш, що зберігся: «Душный барак. Жирные вши».
Задушлива атмосфера несвободи вигідна паразитам, як вигідно їм тримати нас в просторі, де перекрити доступ свіжого повітря простіше.
Спочатку було слово. І правдиве слово – найсильніша сила проти тиранів в руках громадян. Сьогодні нас позбавляють простору свободи, в якому слово має вищу від дубинки охоронця силу, вводячи закони про наклепи, позбавляючи канали частот, залякуючи і вбиваючи журналістів. З нашої мовчазної згоди.
Хочу поділитися з Вами віршем А. Галича, якого мене навчив мій батько про фразу, якої зажди вчив дід.
Мы давно называемся взрослыми
И не платим мальчишеству дань
И за кладом на сказочном острове
Не стремимся мы в дальнюю даль
Ни в пустыню, ни к полюсу холода,
Ни на катере… к этакой матери.
Но поскольку молчание — золото.
То и мы, безусловно, старатели.
Промолчи — попадешь в богачи!
Промолчи, промолчи, промолчи!
И не веря ни сердцу, ни разуму,
Для надежности спрятав глаза,
Сколько раз мы молчали по-разному,
Но не против, конечно, а за!
Где теперь крикуны и печальники?
Отшумели и сгинули смолоду...
А молчальники вышли в начальники.
Потому что молчание — золото.
Промолчи — попадешь в первачи!
Промолчи, промолчи, промолчи!
И теперь, когда стали мы первыми,
Нас заела речей маята.
Но под всеми словесными перлами
Проступает пятном немота.
Пусть другие кричат от отчаянья,
От обиды, от боли, от голода!
Мы-то знаем — доходней молчание,
Потому что молчание — золото!
Вот как просто попасть в богачи,
Вот как просто попасть в первачи,
Вот как просто попасть — в палачи:
Промолчи, промолчи, промолчи!
Тепер вже я чекаю на сина. І відчуваю відповідальність перед ним. Не хочу, щоб надто дорого платив він за свою свободу, яка дісталася моєму поколінню задарма і яку ми поступово втрачаємо.
Дивлюсь на те, як збігають години до закриття каналу ТВі. Не зараз, так пізніше.
Я не сподіваюсь, що його врятує хтось крім мене (тому надіслав 25$) і Вас. Це моя відповідальність, і Ваша, що б Ви не вирішили.
Тому, друзі, , щоб світло в цій студії не погасло назавжди, а наш простір свободи не зійшовся в точку.
[1] Кёстлер А., Камю А. Размышление о смертной казни. М., 2003, с. 137-196.С. 140
0 коментарів