"Капкан Толерантності": чи терпіти нетерпимість?

«Капкан Толерантності»: чи терпіти нетерпимість?

Надто тривожне запитання про межі толерантності можна сформулювати так: якою мірою толерантність має поширюватися на нетерпимих  [4, c. 692]. На нашу думку, відповідь на це питання не може бути однозначною. Одне діло – не толерантно мислити, зовсім інше – діяти інтолерантно. Ми схильні погодитися з Х.Арендт у тому, що «мислення на одинці з собою не є небезпечним, тому стримувати слід лише дію» [1, c.164]. Практичним завданням толерантності є недопущення дискримінації, яка завжди є актом. Тому навіть думки, що претендують на єдиновірнисть, мають повне право на існування, та розповсюдження, якщо вони не спонукають до інтолерантної поведінки та не нав’язуються силою або маніпулюванням. Ми вважаємо, що як здійснення, так і виправдання насильства, приниження людської гідності э недопустимим, а терпимість до подібних явищ – ознака серйозних проблем у суспільстві.
Толерантність в сфері політики як установка полягає у визнанні права інших діяти в межах «не забороненого, без порушення прав і свобод інших». Толерантність не існує абстрактно. Завданнями тих, хто поділяє толерантність як цінність є по-перше, не діяти інтолерантно – цей принцип виходить з Конфуціанського вчення «не робити іншим того, чого не хочеш, щоб робили тобі»; по-друге, захищати толерантність (межі свободи від зовнішнього вторгнення). Такими вторгненнями є насамперед кримінальний злочин і порушення прав людини, а також будь-які форми дискримінації.
 Декларація принципів толерантності ЮНЕСКО, пункт 1.3 орієнтує нас на те, що «толерантність не означає терпимого ставлення до соціальної несправедливості, а також відмови від своїх переконань, або поступки чужим» [11]. Водночас, державна легітимація толерантності несе у собі можливість утвердження демократичної форми правління, однак державна толерантність не легітимізує терпимість до всього, до будь-яких соціальних явищ і форм практичної поведінки [11].
 Подекуди толерантність плутають з байдужістю. Між цими поняттями суттєва різниця. Фраза «Це їх право» (визнання і прийняття) не дорівнює «Нам байдуже (конформізм)». Виходячи з цього, терпимість до інтолерантності є скоріше проявом байдужості та боягузтва, аніж толерантності. Спробуємо визначити онтологічне місце толерантності. Якщо свобода означає простір «для духу» або самореалізації в діяльності, то толерантність встановлює межі цієї свободи, оберігаючи її у такий спосіб, в тому числі і від маніпулювання. Толерантність визначає границі реалізації свободи індивідів/груп/націй та захищають свободу від зовнішніх проявів інтолерантності.
             
______________________________________________________________________________________________________________________________      
В процесі дискусій підіймалася думка, що практикування толерантності вимагає втрати чи принаймні розмивання ідентичності.

Пропоную помислити про це поза межами категорій ON|OFF, хоча б у двовимірному просторі. Уявімо декартівську площину.
По вісі абсцис — критерієм буде ідентичність. Її можна зберігати (+), а можна й втрачати (-).
Другий критерій — по вісі ординат — взаємодія (+) з "інакшими" чи відсутність такої (-)
Звісно, між + та -, або тим же 0 та 1 нескінченний спектр значень. Але для простоти визначимо 4 варіанти процесу суспільної взаємодії:

1) — ідентичність; — взаємодія -маргіналізація;
2) — ідентичність; + взаємодія — асиміляція;
3) + ідентиність; — взаємодія — сегрегація;
4) + ідентичність; + взаємодія — інтеграція;

Саме четвертий варіант дозволяє гармонійно співіснувати представникам різних культур з різними поведінковими кодами.
Саме інтеграційна модель передбачає можливість повноцінної комунікації без втрати себе. І я можу впевнено сказати, що така модель непогано працює в Канаді, де я провів понад 1.5 роки свого життя. Але coditia sine qua non для успіху такої моделі — верховенство права.
________________________________________________________________________________________________________________________________
Але повернемось до толерантності в правовому сенсі.

В ідеалі, толерантність захищає свободу кожного, забезпечуючи право діяти в межах не забороненого, водночас позначаючи межі, за якими починається свобода інших.

Взаємодія відбувається в просторі, що називається публічним (необхідною умовою існування якого є визнання права на простір приватний). В рамках цього простору можлива співпраця без штовханини та формування інших «поверхів» ідентичностей, окрім найбільш очевидних (колір шкіри, стать, етнічність), та відкриває широкий спектр взаємодії як в рамках цього простору, так і з зовнішніми просторами. Так, для Бельгії, Нідерландів та Люксембургу зовнішнє коло було б Європою, для демократів, соціалістів та екологічних рухів – суспільство. Чим більше толерантності проявляє певна група, тим більше толерантності вона отримує від інших людей [12]. Можливо, це правило є універсальним за умов рівносильності. Проте важливою є наявність правил. Інакше практика взаємодії СРСР на Нацистської Німеччини часів пакту Ріббентропа-Молотова стане універсальною, а принцип «не заважайте нам чинити дискримінацію у насильство у себе, і ми закриємо очі на прояви насильства з вашого боку» — домінуючим у міжнародній політиці. В умовах зростання деструктивного потенціалу конфліктів, політична толерантність стає життєвою необхідністю.

 Толерантний суб’єкт ухилиться від нав’язування своїх поглядів іншим, навіть якщо має силу та владу. Толерантність фактично не сумісна з ідеєю єдиновірності та прагненню фанатично нав’язувати її іншим. Адже, як вважав Джон Стюарт Мілль вважав, що «людству йде на користь, коли кожен дозволяє іншим жити так, як здається добре їм самим, ніж коли кожного змушують жити так, як здається добре іншим» [5, c.22].

 В основі толерантного ставлення лежить визнання суб’єктності іншого, свободи вибору та права на реалізацію власних інтересів.

Політичне маніпулювання ж, в свою чергу цілковито побудовано на суб’єкт-об’єктних відносинах. Індивіди та групи (що складаються з індивідів), якими маніпулюють, сприймаються суб’єктами впливу як засоби для досягнення своїх цілей. Їхніми інтересами ніхто не переймається (маніпулятора цікавлять тільки потреби, які можна актуалізувати для впливу на об'єкт). Враховуючи те, що маніпулятивний вплив зазвичай є прихованим і має спонукальну силу, реалізація його може бути охарактеризована як психологічне насильство. Виходячи з цього, політичне маніпулювання є серйозним викликом толерантності, і можливо лише остання здатна виконувати роль ефективного союзника у зіткненні особистості з політичним маніпулюванням, яке будучи трансльованим через засоби масової комунікації, все ж сприймається індивідуально.
Згідно визначення Є.В. Тріфонова, толерантність, як психологічну стійкість особистості можна визначити як здатність індивіда протистояти зовнішнім впливам, що виводять людину зі стану нервово-психічної рівноваги, і самостійно та швидко повертатися до стану психологічної рівноваги [8, c. 10]. З іншого боку, толерантність можна розглядати як моральний імператив особистості, що полягає у повазі до права інших відрізнятися та моральному обов’язку оберігати свободу в межах, що не допускає ані дискримінації, ані свавілля.

                          Наші больові точки...

 Розповсюдженим засобом політичного маніпулювання в Україні є актуалізація політичних стереотипів. Стереотипне мислення оперує спрощеними категоріями, тяжіючи до узагальнень без виключень. Жорсткість мислення, неприйняття різноманітності, притаманне стереотипному мисленню, дозволяє охарактеризувати його, як не толерантне. Проблемні теми, в обговоренні яких суспільство проявляє найменший рівень толерантності, а саме друга державна мова, визнання статусу воїнів ОУН-УПА, відносини з Росією, вступ в НАТО, протиставлення народу і влади...

 Проте, навряд чи можна обґрунтовано говорити про низький рівень політичної толерантності. Спектр ідей та програм мало цікавить виборця. Окрема ідея в сфері політики рідко сприймається, як неприйнятна. Поляризації, яка мала місце перед виборами 2004 не спостерігається. Розколоти країну не вдалось. Громадян об’єднує інтолерантність до політики в цілому. Проте, байдужість до неї з осені 2008 багатьом просто не по кишені. Економічна криза являється загрозливим для толерантності фактором, від якої громадяни України особливо постраждали. Історично склалось, що важкі часи сприяли радикалізації суспільства. Люди легше піддаються впливу політичного маніпулювання в скрутні часи. В ХХ столітті більшовики та націонал-соціалісти прийшли до влади за подібних умов.
 
В українських реаліях існують певні проблеми у ставленні до прав меншин. Так, згідно з відповідним опитуванням центру ім. Разумкова за 2008 рік [10], 51.6% респондентів вважають, що «всі соціальні проблеми мають вирішуватися на користь більшості громадян, а не меншості». Частка ж тих, хто відповів, що «усі соціальні проблеми мають вирішуватися з урахуванням інтересів меншості, потрібно знаходити компроміс між інтересами різних суспільних груп» становить 38.5%. Соціальна психологія доводить, що людині комфортніше почуватися в більшості. А для країни, де на протязі 70 років при владі знаходилися більшовики і послідовно прищеплювалися цінності колективізму, бути іншим дуже непросто, ще важче – визнати право інших робити те, чого хочеш сам, але боїшся. Тому розкручування «спіралі замовчування» Ноеля-Неймана досі становить небезпеку.

 Потенційну небезпеку являє собою те, що в суспільстві досі сильними є етатистські установки, які мало сумісні з сучасною політичною реальністю. Етатизм гальмує розвиток громадянського суспільства, адже окремі його члени, накладаючи значні очікування на державу, знімають з себе відповідальність за її долю. Цей тип політичної орієнтації також робить людей залежними від влади, а відтак, вразливішими до маніпулювання.

Що ж робити?