Маніпулювання толерантністю: постановка проблеми та уточнення поняття
Оскільки тема толерантності, на щастя, не вичерпується, хочу поділится з Вами ідеями, викладеними у одній з моїх статей у 2010 році.
Перепрошую за певну академічність. Буду видавати матеріал порціями, для читабельності. Назва змінена, відмінності з оригіналом несуттєві.
У глобалізованому світі все гостріше постає проблема терпимості до інакшості – толерантності, яка в неоднорідних суспільствах стає умовою мирного співіснування. Але універсальною цінністю толерантність може стати лише за умов дотримання принципу глокалізації – «мислити глобально, діяти локально». Тим не менше, саме на локальному рівні прояви нетолерантності є найбільш гострими та деструктивними, що обумовлює необхідність дослідження толерантності на регіональному рівні.
У розумінні того, чим же є толерантність немає одностайності. Критики ідеї толерантності звинувачують її прихильників у байдужості, терпимості до нетолерантності, невмінні і небажанні відстоювати границі, припускаючи, що толерантними людьми легко маніпулювати. Тому метою нашої статті є визначення зв’язку між толерантністю та політичним маніпулюванням та формулювання принципів, що допоможуть толерантній особистості протистояти маніпулятивним впливам.
Завдання статті:
- Розкрити поняття толерантності, та охарактеризувати толерантність, як принцип.
- Визначити, чим толерантність не є і що їх протилежно.
- Співвіднести свободу та толерантність.
- Сформулювати напрямки протидії політичному маніпулюванню.
Незалежна Україна отримала у спадок від СРСР посттоталітарну політичну культуру, особливістю якої є дихотомічне чорно-біле світосприйняття. Діалектичний матеріалізм, висмикнутий з Гегелівської діалектики і модифікований під ідею класової боротьби, будучи стовпом панівної ідеології на протязі 70 років, міцно укорінився у масовій свідомості в якості формули «свій хороший – чужий поганий». Операцію ж синтезу, тоталітарні режими ХХ ст. нівелювали. Якщо додати сюди догмат єдино вірності, вийде гримуча суміш. Найдраматичніший, на нашу думку, приклад діалектичного матеріалізму в дії – стрибок до комунізму, у виконанні Камбоджі. Пол Пот вирішив проблему діалектики села і міста шляхом повного знищення останнього, разом з усіма його жителями. Така убивча логіка коштувала життя майже 2.800.000 людей. Населення країни скоротилося на 40% з 1975 по 1978. Цей історичний приклад стосується нашої теми тому, що по-перше, Червоні Кхмери утворювалися переважно з 12-16-річних підлітків, які нікого не поважали, і для яких, в силу максималізму та дії пропаганди, світ уявлявся у чорно-білому форматі, а всі, хто не належали до їх спільноти були ворогами. Ця група підлітків втілювала інтолерантність в чистому вигляді, як до них – хунвейбіни та дзаофани в КНР. По-друге, пол-потівський режим був встановлений в місцевості, де домінував буддизм, мабуть найбільш толерантна світова релігія. По-третє, правління Пола Пота стало вінцем «етики» нетолерантності, коли все «інше» підлягало знищенню.
Якщо розглядати даний приклад в категоріях толерантність vs нетолерантність, можна припустити, що перша зазнала поразки.
Інтелігенція, буддистські монахи, студенти, тобто більш культурні та освічені, а відтак і відкриті до інакшості (openness to otherness) були знищені в першу чергу, або в кращому випадку покинули країну. Наведений нами приклад пояснює тенденцію до вивчення толерантності від супротивного – через інтолерантну поведінку, прояви якої очевидні та численні та часто трагічні. Пошук шляхів подолання агресії та насильства в суспільстві прямо пов’язаний із відповідями на питання щодо походження інтолерантності: де витоки забобонів і упередженості, які причини застосування насильства та жорстокості між людьми? [8, c. 105]. Після Другої світової війни виник чіткий соціальний запит на дослідження не толерантного, а інтолерантного типу особистості, що відрізняється специфічною конфігурацією установок і прагнень, що роблять людину схильною до конформізму, безсуперечного підкорення владі, прийняття тоталітарних ідеологій та режимів [8, c. 105]. Слушно припустити, що саме інтолерантні особистості легше піддаються впливу політичного маніпулювання, бо вони атомізовані, схильні до пошуку ворогів, а не друзів та не приймають відповідальність за своє життя на себе.
Що ж таке толерантність?
Теорія та практика толерантності походить з класичного англійського лібералізму. Вирішальною главою в історії толерантності став кромвельовський період англійської історії ХVІІ ст. У той час серед різних пуританських сект, що входили в армію Кромвеля, лише індепенденти і левеллери були зацікавлені в свободі і терпимості. Згідно з їх поглядами, жодне переконання не може бути настільки непогрішимим, щоб йому в жертву можна було принести інші переконання, що існують в співтоваристві [6].
Політологічний словник визначає толерантність як різновид взаємодії та взаємовідносин між сторонами – індивідами, соціальними групами, державами, політичними партіями, за якого сторони проявляють сприйняття і терпіння щодо різниці у поглядах, уявленнях, позиціях та діях [7, c. 661].
В негативному значенні толерантність проявляється у готовності «не втручатися в погляди, настрої та дії, не зважаючи на брак симпатії до них, або неприязнь до них» [4, c. 692]. Проте, вплив толерантності передбачає не лише зверхнє стримування неприязні до ін(ак)шого, але й критичну зміну своєї точки зору, на основі прийняття аргументів опонентів [2, c. 20].
Принципи толерантності як терпимості викладені у декларації ЮНЕСКО від 16 листопада 1995 року. Згідно з ними, терпимість означає:
повагу, прийняття та розуміння розмаїття культур, способів самовираження та проявів людської індивідуальності;
гармонію у багатоманітності;
моральний обов’язок, політичну й правову потребу;
чесноту, що робить можливою заміну культури війни культурою миру;
активне ставлення, що формується на основі визнання універсальних та основних свобод людини;
обов’язок сприяти утвердженню прав людини, плюралізму та правопорядку;
відмову від догматизму та абсолютизації істини;
неприпустимість нав’язування поглядів однієї людини іншим. Кожен вільний дотримуватися своїх поглядів і визнає це право за іншими;
на державному рівні терпимість вимагає справедливого законодавства та дотримання норм, що надасть кожній людини можливості розвитку без будь-якої дискримінації [11].
Декларація також дає нам відповідь на те, як сприяти розповсюдженню толерантності через виховання. Отож, основними компонентами виховання у дусі толерантності є:
(1) поширення знань про спільні права і свободи, заохочення до захисту прав інших;
(2) викриття соціальних, культурних, економічних, політичних та релігійних джерел нетерпимості, що лежать в основі насильства та відчуження;
(3) сприяння підвищенню взаєморозуміння, солідарності та терпимості у стосунках між людьми та групами, в т.ч. і націями;
(4) навчання протидії впливу, що викликає почуття страху й відчуження стосовно інших.
(5) сприяння незалежності та критичності мислення, та виробленню суджень, що базуються на моральних цінностях [11].
Фактично, головною метою є виховання чуттєвих та відповідальних громадян, відкритих до сприйняття інших культур, здатних цінувати свободу, поважати людську гідність та індивідуальність, попереджувати конфлікти або вирішувати їх ненасильницькими способами.
Проблема нетолерантності, на нашу думку, тісно пов’язана з захисним психологічним механізмом проекції. На рівні індивідуальної психіки, він працює за принципом «в своєму оці поліна не бачить, в чужому ж порошину помічає». Цей механізм проявляється в приписуванні іншим власних рис, думок, намірів, які не вписуються в образ «Я» іншим (особам чи группам). Ймовірно, що подібний механізм спрацьовує на рівні суспільства, коли у всіх гріхах і бідах звинувачують «інших». В Україні цей принцип яскраво представлений слоганами «Вона працює – вони заважають/крадуть/ зраджують».
Там, де рівень толерантності був низьким чи недостатнім, історично сформувалися передумови для того, що політичне маніпулювання досягало найбільшої ефективності, особливо тоді, коли суспільство переживало часи кризи та нестабільності. Наслідками дефіциту толерантності ставали кровопролитні війни, встановлення тоталітарних режимів, масові вбивства мирного населення, що призводило до ескалації насильства.
Далі буде...
Перепрошую за певну академічність. Буду видавати матеріал порціями, для читабельності. Назва змінена, відмінності з оригіналом несуттєві.
У глобалізованому світі все гостріше постає проблема терпимості до інакшості – толерантності, яка в неоднорідних суспільствах стає умовою мирного співіснування. Але універсальною цінністю толерантність може стати лише за умов дотримання принципу глокалізації – «мислити глобально, діяти локально». Тим не менше, саме на локальному рівні прояви нетолерантності є найбільш гострими та деструктивними, що обумовлює необхідність дослідження толерантності на регіональному рівні.
У розумінні того, чим же є толерантність немає одностайності. Критики ідеї толерантності звинувачують її прихильників у байдужості, терпимості до нетолерантності, невмінні і небажанні відстоювати границі, припускаючи, що толерантними людьми легко маніпулювати. Тому метою нашої статті є визначення зв’язку між толерантністю та політичним маніпулюванням та формулювання принципів, що допоможуть толерантній особистості протистояти маніпулятивним впливам.
Завдання статті:
- Розкрити поняття толерантності, та охарактеризувати толерантність, як принцип.
- Визначити, чим толерантність не є і що їх протилежно.
- Співвіднести свободу та толерантність.
- Сформулювати напрямки протидії політичному маніпулюванню.
Незалежна Україна отримала у спадок від СРСР посттоталітарну політичну культуру, особливістю якої є дихотомічне чорно-біле світосприйняття. Діалектичний матеріалізм, висмикнутий з Гегелівської діалектики і модифікований під ідею класової боротьби, будучи стовпом панівної ідеології на протязі 70 років, міцно укорінився у масовій свідомості в якості формули «свій хороший – чужий поганий». Операцію ж синтезу, тоталітарні режими ХХ ст. нівелювали. Якщо додати сюди догмат єдино вірності, вийде гримуча суміш. Найдраматичніший, на нашу думку, приклад діалектичного матеріалізму в дії – стрибок до комунізму, у виконанні Камбоджі. Пол Пот вирішив проблему діалектики села і міста шляхом повного знищення останнього, разом з усіма його жителями. Така убивча логіка коштувала життя майже 2.800.000 людей. Населення країни скоротилося на 40% з 1975 по 1978. Цей історичний приклад стосується нашої теми тому, що по-перше, Червоні Кхмери утворювалися переважно з 12-16-річних підлітків, які нікого не поважали, і для яких, в силу максималізму та дії пропаганди, світ уявлявся у чорно-білому форматі, а всі, хто не належали до їх спільноти були ворогами. Ця група підлітків втілювала інтолерантність в чистому вигляді, як до них – хунвейбіни та дзаофани в КНР. По-друге, пол-потівський режим був встановлений в місцевості, де домінував буддизм, мабуть найбільш толерантна світова релігія. По-третє, правління Пола Пота стало вінцем «етики» нетолерантності, коли все «інше» підлягало знищенню.
Якщо розглядати даний приклад в категоріях толерантність vs нетолерантність, можна припустити, що перша зазнала поразки.
Інтелігенція, буддистські монахи, студенти, тобто більш культурні та освічені, а відтак і відкриті до інакшості (openness to otherness) були знищені в першу чергу, або в кращому випадку покинули країну. Наведений нами приклад пояснює тенденцію до вивчення толерантності від супротивного – через інтолерантну поведінку, прояви якої очевидні та численні та часто трагічні. Пошук шляхів подолання агресії та насильства в суспільстві прямо пов’язаний із відповідями на питання щодо походження інтолерантності: де витоки забобонів і упередженості, які причини застосування насильства та жорстокості між людьми? [8, c. 105]. Після Другої світової війни виник чіткий соціальний запит на дослідження не толерантного, а інтолерантного типу особистості, що відрізняється специфічною конфігурацією установок і прагнень, що роблять людину схильною до конформізму, безсуперечного підкорення владі, прийняття тоталітарних ідеологій та режимів [8, c. 105]. Слушно припустити, що саме інтолерантні особистості легше піддаються впливу політичного маніпулювання, бо вони атомізовані, схильні до пошуку ворогів, а не друзів та не приймають відповідальність за своє життя на себе.
Що ж таке толерантність?
Теорія та практика толерантності походить з класичного англійського лібералізму. Вирішальною главою в історії толерантності став кромвельовський період англійської історії ХVІІ ст. У той час серед різних пуританських сект, що входили в армію Кромвеля, лише індепенденти і левеллери були зацікавлені в свободі і терпимості. Згідно з їх поглядами, жодне переконання не може бути настільки непогрішимим, щоб йому в жертву можна було принести інші переконання, що існують в співтоваристві [6].
Політологічний словник визначає толерантність як різновид взаємодії та взаємовідносин між сторонами – індивідами, соціальними групами, державами, політичними партіями, за якого сторони проявляють сприйняття і терпіння щодо різниці у поглядах, уявленнях, позиціях та діях [7, c. 661].
В негативному значенні толерантність проявляється у готовності «не втручатися в погляди, настрої та дії, не зважаючи на брак симпатії до них, або неприязнь до них» [4, c. 692]. Проте, вплив толерантності передбачає не лише зверхнє стримування неприязні до ін(ак)шого, але й критичну зміну своєї точки зору, на основі прийняття аргументів опонентів [2, c. 20].
Принципи толерантності як терпимості викладені у декларації ЮНЕСКО від 16 листопада 1995 року. Згідно з ними, терпимість означає:
повагу, прийняття та розуміння розмаїття культур, способів самовираження та проявів людської індивідуальності;
гармонію у багатоманітності;
моральний обов’язок, політичну й правову потребу;
чесноту, що робить можливою заміну культури війни культурою миру;
активне ставлення, що формується на основі визнання універсальних та основних свобод людини;
обов’язок сприяти утвердженню прав людини, плюралізму та правопорядку;
відмову від догматизму та абсолютизації істини;
неприпустимість нав’язування поглядів однієї людини іншим. Кожен вільний дотримуватися своїх поглядів і визнає це право за іншими;
на державному рівні терпимість вимагає справедливого законодавства та дотримання норм, що надасть кожній людини можливості розвитку без будь-якої дискримінації [11].
Декларація також дає нам відповідь на те, як сприяти розповсюдженню толерантності через виховання. Отож, основними компонентами виховання у дусі толерантності є:
(1) поширення знань про спільні права і свободи, заохочення до захисту прав інших;
(2) викриття соціальних, культурних, економічних, політичних та релігійних джерел нетерпимості, що лежать в основі насильства та відчуження;
(3) сприяння підвищенню взаєморозуміння, солідарності та терпимості у стосунках між людьми та групами, в т.ч. і націями;
(4) навчання протидії впливу, що викликає почуття страху й відчуження стосовно інших.
(5) сприяння незалежності та критичності мислення, та виробленню суджень, що базуються на моральних цінностях [11].
Фактично, головною метою є виховання чуттєвих та відповідальних громадян, відкритих до сприйняття інших культур, здатних цінувати свободу, поважати людську гідність та індивідуальність, попереджувати конфлікти або вирішувати їх ненасильницькими способами.
Проблема нетолерантності, на нашу думку, тісно пов’язана з захисним психологічним механізмом проекції. На рівні індивідуальної психіки, він працює за принципом «в своєму оці поліна не бачить, в чужому ж порошину помічає». Цей механізм проявляється в приписуванні іншим власних рис, думок, намірів, які не вписуються в образ «Я» іншим (особам чи группам). Ймовірно, що подібний механізм спрацьовує на рівні суспільства, коли у всіх гріхах і бідах звинувачують «інших». В Україні цей принцип яскраво представлений слоганами «Вона працює – вони заважають/крадуть/ зраджують».
Там, де рівень толерантності був низьким чи недостатнім, історично сформувалися передумови для того, що політичне маніпулювання досягало найбільшої ефективності, особливо тоді, коли суспільство переживало часи кризи та нестабільності. Наслідками дефіциту толерантності ставали кровопролитні війни, встановлення тоталітарних режимів, масові вбивства мирного населення, що призводило до ескалації насильства.
Далі буде...
0 коментарів